Що спонукає мене залишатися тут (в спільноті)? Чи справді спільнота є тим місцем,призначеним для мене? Я думаю,що ці запитання ставить собі кожний член "Віри і світла".Важко дати якусь однозначну відповідь. Але я можу сказати,що спільнота стала частинкою мого життя. Я відчуваю ту зміну,яка сталася зі мною за час мого перебування її членом.

Коли зустрічаєш неповносправну особу, то відчуваєш, що в серці тієї людини мешкає Бог. Це той погляд,який не засуджує,а запрошує вийти з себе і скинути ту маску, яку надягаю дуже часто, коли виходжу у світ, і яка не дозволяє вільно дихати.

Я вчуся у своїх друзів тієї безмежної довіри до Бога і вміння любити Його. Під час літнього табору у Зарваниці, коли все знемагало довгий час від сильної спеки і,здається, єдиним порятунком було сховатися у лісі, в тінях задуманих дерев,на перший погляд не відбувалося аж надто чогось особливого. І коли вже всі готувалися до від"їзду, я мовчки стояла з другом.Чи то сум покидати це чудове місце, чи нарешті той довгожданий дощ, який зросив землю, навівали нам акорди мовчання.

Нарешті я запитала: "Андрію, чи сподобався Тобі цей табір?" А він відповів:"Ти знаэш, цей табір, мабуть, буде мені довго снитися. Коли я сидів біля цілющого джерела, то раптом відчув, ніби чиясь Рука доторкнулася до мене і незвичайне тепло огорнуло мене, а якийсь голос сказав мені: "Молися". Можливо це сталося тому, що у мене немає батька".

Як то гарно коли Бог стає тобі справжнім Батьком і Ти відчуваэш як Його батьківське тепло ніжно торкаэться тебе.

На наших спільних зустрічах мене часто вражаэ та внутрішня глибина і відкритість друзів на любов Ісуса,їхня цілковита віра в його присутність.Неповносправні друзі несуть менікраще розуміння мого призначення у цьому світі, вони допомагають мені побачити яким прекрасним є квіти, дерева,люди, незважаючи на всі страждання ітурботи нашщого життя. Вони допомагають мені побачити тібезліч дарів, котрі я часто не помічаю, і бути вдячною за них. Чи ццнила я колись той дар , що я можу ходити? Це, здається, щось таке саме звичайнісіньке.

Одного разу Сашко, залишивши як ніколи раніше свою інвалідну коляску, пройшов за допомогою приятилів надзвичайно велику для нього віддаль. І коли ми пропунували йому сісти в коляску, бачачи як він дуже втомився. Яке велике прагнення людини ходити! Який це прекрасний дар, хоча я ніколи раніше не цінила його і не сказала Ісусу хоча один раз "Дякую Тобі за цей дар".

Мої дорогі друзі, котрі радієте і плачете, котрі страждаєте і тішитися, я дякую Вам за те, що своїм поглядом і присутністю показуєте мені красу життя, що вперше відкрили мені таємницю Бога-Батька і Бога-Любові, який любить мене без жодніх умов. я дякую Вам за те, що допомагаєте мені боротися з моєю гордістю, егоїзмом, бути відкритішою і любити себе, а разом з цим любити інших і Ісуса, за те ,що любити мене такою як я є і мені не потрібно бути розумною, гарною щоб Ви мене полюбили.

Якщо сьогодні я б Вас не знала, я ніколи не написала б цього.